Не мусимо, але почнемо більш-менш традиційно. Вчора на «Гогольфесті» вже вдруге відбулася постановка опери-балету «ARK/Ковчег» Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Після «Йова» та «Вавилону» це була третя опера, яка створювалася композиторами разом із феноменальним режисером, директором та головним генератором ідей фестивалю Владом Троїцьким. Остання їх спільна опера «Ковчег», без сумнівів, стала центральною й найбільш очікуваною подією щойно минувшої гогольфестівської декади.

Філософія коробки

Коробки на «Гогольфесті» цього року мабуть мають якусь особливу роль. Там були і скульптури із коробок, і робот із коробок, і навіть корабель із коробок та скотчу – коробковий ковчег. Київський картонний комбінат явно не поскупився, й це не реклама.

Тому, якщо вже говорити про головну виставу фестивалю, то почати варто саме з коробок.

Так ось, опера буквально і в найпрямішому сенсі пройшла у коробці. Уявіть собі, Ви заходите в будівлю, в середині якої є величезна тканинна коробка. Далі заходите в ту коробку (пропихаючись серед сотні замучених фігур в темному коридорі) і нарешті займаєте своє, одне своє місце на одному з 45-ти рядів стільців (та просто як у ковчегу).

На сцені теж коробки, багато коробок. Балерини виходять то з-за коробки, то з самої коробки, то їх спокійно катають, то роздратовано тягають по сцені. А ще щось будують і руйнують й теж із коробок…

Нічого не буває випадкового, особливо, якщо режисер – постмодерніст (Влад Троїцький). Чому коробки? Що таке коробка? Звісно – це знак, це символ. А як його розуміти? Як захочете. Ось, наприклад, варіанти, обирайте:

Коробка – це всі мої речі, важливі або неважливі, нові або випадкові.

Коробка – це телефони, смартфони, айфони й всі інші нескінченні інформаційні марафони.

Коробка – то моя голова: значить, і мої переконання, мої стереотипи, мої обмеження.

Коробка – то моє життя: мої таємниці, моя ситуація, моя власна інформація. Моя утопія і, нібито, копія.

Моя коробка – це коробка мого добра і мого зла, мого гріха. Мого болю. Моєї долі.

Коробка – то, виходить, що навіть ціла філософія. І ковчег – це теж філософія.

Філософія ковчега

«І бачив Господь, що велике розбещення людини на землі. І засмутився Він у серці Своїм. І пожалкував був Господь, що людину створив на землі... І зіпсулась земля перед Божим лицем, і наповнилась земля насильством...» (Біблія, книга Буття, 6-й розділ)

А що було далі ми знаємо. Був потоп. Була смерть. Концепція ковчега – вона про те, що люди тонуть самі через себе, через своє зло, що земля тоне у хаосі, але надія на спасіння, все-таки, є.

Як ця концепція була втілена у виставі? Скажемо, що не буквально, не банально і не формально.

Потік свідомості

Знаєте, все, що відбувалося на сцені, – було сюжетним, послідовним і логічним. Це була красива історія хореографа Оскара Шакона (Oscar Chacon) і балетної групи «Totem Dance». Але сприймалася вона не так просто. Реакція на скромну німу історію може бути дуже непередбачуваною. Все залежить від того, хто Ви.

Хтось може й абсолютно справедливо бачити паралелі з великим і тонким Фелліні. А хтось з історією про «Титанік». Адже головна балерина носить таку скриньку, яку, здається, вона взяла із затонулого «Титаніка». В ній були саме такі, ніби з початку ХХ століття, буси, плаття і шапочки. «Титанік» – це корабель життя, але він тоне і помирає. Як і балерини «Ковчегу», деякі. Як і ми, дехто.

А ще одна цікава річ – в якийсь момент здалося, що дія відбувається в постапокаліптичному світі, коли все живе і нормальне вже давно вимерло, і залишились тільки обрані. Залишились наші балерини.

На сцені така ж темрява, як у жителів з фільму «Місто Ембер: втеча». Дівчата іноді перетворювалися на справжніх монстрів, конвульсивно дичавіли та повзали на четвереньках з точно такою ж пластикою, як у вірусних Аббі з серіалу «Сосни». Протистояння дикості та людяності – ця ідея в опері є, й зрозуміла вона доволі очевидно.

А ще пригадуються ковчеги із «Доктора Хто», із «2012», із іспанського «El Barco» й навіть з популярної комп’ютерної гри «АRK».

Ковчег - це просто якась нав'язлива ідея, вона в нас у крові, у віртуально-візуальній крові, у підсвідомості. Ми всі тотально боїмося смерті, боїмося загубити самих себе, боїмося потонути в бездонних коробках з головою і невідворотно. А що спасе? Хто спасе?

Опера 6D

Повірте, навіть якби на сцені не було абсолютно нікого і нічого – все одно це була би опера. Бо тут музика найголовніша, музика говорила сама по собі, музика розказувала і показувала. Музика створювала нам справжні 6D-ефекти: звуки нас топили, різали, лякали і змушували плакати без жодного слова.

Це творили: Андрій Надольський (ударні); Жанна Марчинська (віолончель); Ілля Разумейко (рояль); Роман Григорів (контрабас, гітара); Мар’яна Головко, Анна Марич, Руслан Кірш, Андрій Кошман і Євген Рахманін (вокал).

Як це робилися? Через безліч призвуків, флажолетів, шарудіння, тремоло, глісандо, під’їздів і плюс – за допомогою електронної підкрутки (Георгій Потопальский). Звук синтезувався – трансформувався і деформувався просто в залі, просто у нас “перед вухами”.

Музична моторошність – так можна назвати добру частину музики «Ковчега». Туди включаємо:

Підводний ефект – вібрації звукової маси, такі, ніби булькання з-під води. Страшний ефект, музика звучала, як голос тих, хто тоне або вже потонув.

Гул безодні – низькочастотний гул, настільки низький і настільки гул, що, може, він був гірший та страшніший, ніж звуки з самого дна океану. Якщо темна безодня і звучить якось, то звучить вона саме так.

Кислотний писк – різкий і ріжучий, оглушливий дисонуючий писк. Довгий. Противний. Болючий.

Все це робить оперу інфернальною, містичною, фантастичною і жахітливою.

Але вона ще і духовна, і молитовна. Була також і музична краса. Було багато бароко, красивого і духовного бароко, була аскетична фактура, чиста акустика і ангельська «Ave Maria». Світ цієї музики – це тихий, чистий, первозданний, красивий, ідеальний, аристократичний, колористичний, утопічний і недосяжний світ.

Коробкова драматургія

Музична драматургія теж складалася, ніби, з різностильових та різноафектних коробок. Музика «Ковчега» – це і полістилітика в дусі Шнітке, і звукова істерія в дусі Ксенакіса, і мінімалізм в дусі Пярта, і рок в дусі… Та, власне, ні в чийому. Бо подібний синтез (із року, фольку, електроніки, квазі кіно-треків і духовної музики)  унікальний, це новий синтез і специфічний новий стиль Романа Григоріва та Іллі Разумейка. Вони вживлюють неакадемічність в сучасну оперу. Ось, що вони роблять із сучасною оперою – переливають кров і приживлюють туди неакадемічність (жанрову, стильову, інтонаційну).

De Profundis

Справедливо Nova Opera дістає з глибокої глибини український музичний театр, рятує та перероджує. І вони роблять це сучасно, професійно, дуже емоційно і по-хірургічному акуратно.

Якщо порівнювати «Ковчег» з попереднім «Вавилоном», то він не такий шалений, але такий же філософський та глибокий.

І насамкінець додамо просто одне з вражень від «Ковчегу»: «Мені всю оперу хотілося тримати Бога за руку, тому що було страшно, важко, печально і боляче. Хотілося сказати – тримай мене і дістань з хаосу, з бездонної коробки життя».

Фото з flickr.com