Різні психічні захворювання почали влазити в оперу ще з часів «Саломеї» Ріхарда Штрауса і «Воццека» Альбана Берга. Та ж, зрештою, то було сто років тому… Відтоді опера вперто продовжувала виходити на новий рівень (як то за звичкою кажуть різні …знавці). Та тільки 18 грудня, після прем’єри цифрової треп-опери «Wozzeck» Романа Григоріва та Іллі Разумейка, можна впевнено заявляти, що ми таки провалилися на якийсь абсолютно інший рівень.

Нахабно, але круто

90% цієї «опери» не схожі ні на яку оперу, та й інші 10% теж не схожі.

Де Ви таке чули, щоб хтось наважився стулити в один пазл нойз, разом з трепом, з репом, з фольком, з колисковою, з криком, з писком, з шуршанням, з неспіванням і з архі-сюжетом про Войцека ще й назвати все це діло оперою? – Сміливо. Ні. Це нахабно! Але круто.

Якщо говорити грубо, то це був реальний музичний треш, сама що не є шизофренія в музичному сенсі.  Якщо це була опера, то вона збожеволіла.

Симптом.1. Деперсоналізація

Воццек – це не якийсь конкретний Воццек. Він трохи схожий на бюхнерівського, трохи на бергівського, але не повністю. Часково – це сам письменник Іздрик (автор лібретто, актор), але теж не повністю. Зрештою, всі воццеки чимось схожі.

В чорному костюмі з двома парами окулярів цей Воццек був схожий на всіх тих і ще на мафіозі, наркомана, одержимого, зомбі, обкуреного, п’яного, ілюзіоніста, репера, філософа, старця, психолога, письменника, священника… (і може ще на когось). В білому халаті – лікар. В білій футболці – пацієнт. В білій майці – труп. Воццек – це всі вони, і ніхто конкретно.

На шиї у Воццека висіло дзеркальце (на тому місці, де має бути хрестик) і кожен, хто спробує заглянути в душу Воццеку – побачить себе. Кожен і будь-хто може бути/стати Воццеком. Точніше всі ми закохані-одержимі воццеки, тільки хтось на 10%, а хтось на 90%.

Марі-Анна – вона теж різна. Вона змінювала плаття, змінювала колір волосся, була то неформалкою, то поп-зіркою, і привидом, і ангелом, і Марі, і А., і закоханою дівчиною, і всіма закоханими в очікуванні. Тобто, ніким конкретно. Вона – це кожна.

Симптом.2. Дезорганізація мислення і мови

Мислення. Воццек говорив про любов і про зомбі, про пристрасть і про катастрофу, про рослин і про тварин, про секс і про якогось васю, про літо і про лютий, про лінь і про ніжність, про смерть і про страх, про букви і про ноти. І про все, що завгодно. Він трохи філософствував, трохи згадував, трохи придумував і трохи проповідував – і мудро, і безглуздо, і тихо, і мляво.

Мова. Воццек-Іздрик не співав. Він бурмотав (часом до публіки, а часом собі під ніс). Його розмова навряд чи замислювалася як інтелектуальне літературне читання. Манера інтонування нагадувала п’яно-хворобливе-напівсонне-напівнепритомне бурчання. Але як, скажіть, божевільний персонаж, придуманий сновидінням, може говорити інакше? Як можна показати/зіграти/проспівати психічно хворого Воццека здоровими словами і нормальною музикою?

Головне – пропустити через себе магію звучання. Звучання його голосу, басів, флажолетів, писків, кулеметних бласт-бітів і всіх інших магнетично-космічно-сейсмічних вібрацій.

Симптом.3. Головний біль. Психоделіка.

Мається на увазі не просто головний біль, а різні види болю: печіння, розпирання, здавлюваня, тяжкість в голові. Більшість музики треп-опери спеціально і свідомо працювала на те, щоб фізично викликати такі почуття у слухачів. З цієї опери можна було б створити каталог різних відтінків нестерпності звучання. На опері можна було закривати вуха від надмірної кількості децибелів, від передозу гучності та мелодичної анорексії. Можна було якнайгірше кривитися і крутитися від кількості Герц, від підземного гулу або болючого пищання. Все в сукупності створило унікальну, майже двогодинну безперервну звукову атмосферу.

Від таких нездорових басів і від такої прогресивної електроніки Альбан Берг (зі своєю атональністю і додекафонією) або Ендрю Ллойд Веббер (зі своїми рок-операми) стоять далеко і скромно:

У клубі «Atlas» прозвучало абсолютно все, що було заявлено в анонсах на подію: треп, реп, треш, нойз, опера, цитати Берга, сейсмічна катастрофа і так далі.

Але була ще лірика: ніжна колискова-плач і красиві мелодії (або у Марі-Анни, або у віолончелі, або у гітари). Дуже зворушлива і сердешна лірика. Й закінчилося все теж лірично – епізодом «Christe eleison». Хоча й на фоні оглушливих інфразвуків, але не безнадійно. Нехай Христос помилує всіх нас, за нашу одержимість самими собою і своїми пристрастями. Треба нам любити, любити одне одного, інакше ніяк.

Прорвало греблю

Якщо це була опера, то вона збожеволіла. Але якщо треп-опера – тоді все нормально. Шалена вистава від Nova Opera вже була (це я про «Вавилон», якщо що), а ця - ще шаленіша. Це було виверження мізків, накривання вулканічною лавою – нас качали, дратували і трохи лякали.

Для когось п’ятий «Wozzeck» - просто скандал і незв’язна безглуздість. А для когось – повний кайф. Але, «Wozzeck» продемонстрував нову, іншу, альтернативну форму драми. В українському музичному театрі цей «Wozzeck» прорвав греблю. Умовну канонічну греблю, яка відділяє в музиці все традиційне від нового, академічне від неакадемічного, високе від кітчу, інтелектуальне від трешу, реп від оперного вокалу, Куперена від Drumma Boy, Берга від Cannibal Corpse, все минуле від сучасного. Бо сучасне – дуже умовне поняття. Що є сучасним? Це буквально мить, оця мить тепер, а через секунду і вона стане минулим. Вже, по суті, все – минуле.

Як на таку подію, мені хотілося б шалених аплодисментів і ламання підлоги тупотінням (чи то від захвату, чи то від обурення) після прем’єри. Хотілося б скандалу. Але якось все більш-менш нормально пройшло.

P.S. Всі симптоми були нагло списані зі всіляких популярних і трешових сайтів. Автор рецензії не вважає, що це є проблемою.

P.P.S. До речі,  в опері «Альберт на пляжі» Філіппа Гласса теж мало традиційного. І норм, ніхто ж не каже, що це не опера. Автор цеї рецензії на тих же підставах вважає цифрового треп-Wozzeck'а повноцінною оперою.

P.P.P.S. Імена. Імена важливі, їх треба запам’ятовувати. Ось вони:
Роман Григорів та Ілля Разумейко – люди століття і композитори. На виставі грали на різних інструментах – гітара, контрабас, синтезатор.
Георгій Потопальський – геніальний електро-віртуоз, реалізатор та імпровізатор.

Yaroslav Zen – творець відео-арту.
Юрій Іздрик – Воццек і автор лібрето.
Мар’яна Головко – Марі-Анна.
Андрій Кошман – баритон у «Christe eleison».
Андрій Надольський – ударні.
Жанна Марчинська – віолончель.

Фото: Anastasia Mantach, Artem Galkin.
Відео: Oleksandra Koval